Оксана Васьків: «Нам не вистачає здорового егоїзму»

Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідатори". Сім жінок з різних куточків України підняли голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства.
Зараз ми поговоримо з Оксаною Васьків.

– Навіщо ви піднімаєте у своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу?

–  Не можу сказати, що часто зачіпаю у своїй творчості соціальні теми. Мої вірші більше про індивідуальні переживання, або про якісь уявні простори. Але виклик часу є, як би пафосно це не звучало. Зараз почала писати прозу, доволі специфічну – позбавлену поетичних алюзій та інтимних переживань. Навпаки – стало цікаво простежити рух маленької людини в суспільстві, всі ці соціальні міфи, стереотипи, кліше і штампи, які так на нас впливають. Мені не хочеться вдаватися до моралізаторства і якогось там відчуття обов'язку, коли я пишу про суспільство. Хочеться просто взяти усе, що відбувається поруч тебе щодня, і розкласти, наче колаж на столі, щоб інші теж могли подивитися.

– Чому саме цей проект? Вас зацікавила конкретна соціальна проблематика?

Мене запросив до участі у проекті Ярослав Мінкін. Дуже заімпонувала і концепція і товариство поеток, представлених на сторінках антології. Саму назву «Із жертв у ліквідатори» вважаю вдалою. У середовищі літераторів побутує скептичне ставлення до антологій, бо вони рідко мають видавничий успіх. Але цю книжку хочеться взяти до рук.

–  Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися?

–  Можемо сто разів говорити, що це тяжка спадщина радянського режиму, але все починається із сім'ї та виховання. Людина змалечку бачить модель стосунків і всотує її як губка. Слухає, що треба терпіти, мовчати заради якоїсь стабільності, "сімейного статусу" і таке інше. Що узалежнення – це закономірність. Що така "жіноча доля" та інші дурниці. Специфіка усього нашого пострадянського минулого така, що людині не прищепили здорового егоїзму, не виховали поваги до самої себе. На моє глибоке переконання, якщо почуваєшся жертвою, боротися можна лише розібравшись у власній голові. Бо коли повторюється знову і знову – значить ти це дозволяєш, а якщо дозволяєш, значить це тобі подобається? 

–  Чи стикалися ви особисто з гендерним насильством? Чи можна перемогти його в родині?
–  Я люблю підслуховувати розмови людей на вулиці, в транспорті. Іноді траплялося чути діалоги з ознаками психологічного тиску. Як правило, той, хто чинить такий тиск на свого партнера має власну систему понять та норм «моралі». Повчаючи і принижуючи, він постійно повторює і наголошує на своїх принципах. Збоку слухаєш таку тираду і думаєш «який ідіотизм, як можна сприймати і погоджуватися з цим, як можна взагалі плекати стосунки із такою людиною?». В мене немає співчуття до людей, які чинять побутове насилля над своїми близькими, принижують протилежну стать. Якщо в сім'ї такі випадки повторюються, а жодні розмови і примирення не дають результату, нема сенсу залишатися у такій сім'ї.

-Чи важливі подібні проекти і чи зможуть вони реально вплинути на проблему?

Важливо, що цей проект проблему озвучив. Здебільшого, соціальні проекти кричать про расизм, наркоманію, алкоголізм, хвороби. Ці проблеми серйозні, але вони у нашій колективній свідомості належать до категорії «абсолютного зла». З «абсолютним злом» можна і треба боротися відкрито. А от гендерне насилля та насилля в сім’ї – це теми, про які говорити  незручно і соромно. Від цього хочеться дистанціюватися, уявити, що воно існує деінде – в інших країнах чи у середовищі соціальних низів. Але це може відбуватися зовсім поруч, в сім’ї чи серед знайомих нам людей.  І тому мовчимо, відводимо очі, мовляв, нехай розбираються самі. Так же?

Те, що про гендерне насилля починають говорити не застережливим тоном соціальної реклами, а мовою молодої літератури – вже великий плюс. Інша справа, чим цей проект відгукнеться у читачів.