Олена Руда: «Все – від браку любові»
Ми продовжуємо серію інтерв'ю з українськими поетесами, авторами Антології жіночої поезії "Із жертв у ліквідаторі". Сім жінок з різних куточків України підняли свій голос на захист своїх прав, поділившись на сторінках книги своїм баченням вирішення проблеми гендерного насильства.
Зараз ми поговоримо з Оленою Рудою.
– Як ви стали учасницею цього проекту? Вас зацікавила конкретна соціальна проблематика?
– До участі в проекті запросили організатори. Всі соціальні проблеми – важливі. Всі потребують вирішення. Гендерне насилля – особливо. Як на мене, сучасне суспільство банально нагадує шахову дошку. Головний принцип гри – відсутність принципів. Немає чітко визначених позицій: біло-чорні, чорно-білі, король-королева, королева-король… Але не слід плутати хаос із свободою. Королева, перебуваючи в пошуку цієї самої свободи і впадаючи в самообман, приміряє на себе роль короля й суне на собі увесь тягар «життєгри» або ж переходить до пішок, або, взагалі, ховається під дошку… Хаос закінчується там, де починається творчість. Проект цікавий уже тим, що об’єднує творчих жінок.
– Гендерне насильство в Україні. У чому криються передумови його існування і як з ним боротися?
– Все – від браку любові. Це в будь-якій країні. В першу чергу – материнська любов. Не знаю, недолюблені чи перелюблені хлопчики стають грозою сім’ї. Врешті, є й купа інших чинників, глобальніших. Але головне – любов. Така, як у апостола Павла – довготерпелива, милосердна, чемна, не заздрісна, не надимлена, не егоїстична, безгнівна й правдива, така, що ніколи не перестає. Думається, що потрібно не боротися, а любити. Любити тих, хто любить тебе і хто ніколи не вдасться до якогось насилля щодо тебе, – легко. Проте це не означає бути ганчіркою. Хоча мій ідеалізм чи максималізм можна списати на юний вік.
– Ирина Славинская в своей рецензии на Антологию говорит о том, что авторы слишком зациклены на собственных переживаниях и не выходят за пределы «room of one’s own». На сколько справедливы ее замечания?
Думаю, справедливі. Усім нам потрібно менше «якання».
-Навіщо ви піднімаєте у своїй творчості соціальні питання? Це громадянський обов'язок чи виклик часу?Чи важливі подібні проекти і чи зможуть вони реально вплинути на проблему?
– Останнім часом я замислююсь над тим, а навіщо взагалі потрібна література. І якщо потрібна, то яка саме і головне – кому. Можливо, над цим і не треба особливо морочити голову. Врешті, однаково впадаєш у крайнощі. Зараз мені близька думка Стуса про те, що поет насамперед повинен бути людиною, а людина – добродієм. Я далека від якихось романтичних уявлень про поета і масу. Бачиться так: є спільнота людей, абсолютно різних – освічених і неграмотних, дурних і мудрих, бідних і багатих, хворих і здорових, кожен із них робить якийсь свій вибір у житті й несе потім за нього відповідальність. Хтось обирає щось добре, хтось – зле. «У кожного своя правда…» І закономірно постає питання, чи зміниться щось від того, що поети говоритимуть про цю правду, правду різних людей? Який суспільству толк від соціальної поезії? Чи міняється щось від того, що хтось впізнає себе в цих образах? Я два місяці тому проходила педагогічну практику в звичайній харківській школі, далекій від центру міста. Принесла якось дев’ятикласникам купу книжок сучасних авторів. Читала їм різну поезію. Соціальну теж. І думається так, що все соціальне зло починається зі школи. Раніше була радянська ідеологія. Тепер є українська ідеологія. Раніше пропагувалися одні цінності, тепер – інші. Ключові слова тут – ідеологія й пропаганда. І для дітей, і для вчителів у більшості випадків любов до України, один до одного – це кітч. Це пустослів’я, це штампи. Підручники з літератури – насправді підручники з кітчу. Врешті, можна довго говорити про збоченість системи освіти. Я пишу і можу заверлібрувати це все, але що від цього зміниться? Вчителі з літератури, з якими мені доводилося спілкуватися, не мають часу на сучасну літературу. Навіть не на сучасну не мають. Для багатьох із них авторитет – Ліна Костенко, але й з її життя та поезії роблять кітч. Хтось із школярів у творі написав, що «коли інші жінки тільки й мріяли народити дітей, створити сім’ю, Ліна Костенко прагнула стати людиною». Перевіряючи такі шедеври, вчителям читати соціальну поезію ніколи. І розповсюджують в школі не книжки, а газетки «Партії регіонів». А це вже навіть екологічна проблема, бо газетки ці мають наклади більші, ніж будь-яка українська поезія, а папір же з дерева роблять. Шкода фотосинтезу. Спільноті важко дихати. Й так уже повелося, що поети – перші, хто задихається, тому й пишеться. І про соціальну задуху, й про все інше.
Чи буде ковтком повітря нинішня акція, не знаю. Навряд моя поезія має таку чудодійну силу, що зможе подолати насильство в сім’ях. Напевно, головне – не мовчати.